Марійка та ведмідь

  Жили собі на світі дід та баба. І була в них маленька внучка Марійка.

Зібралися якось подружки в ліс по гриби та по ягоди. Кличуть із собою Марійку.

- Дідусю, бабусенько, - просить Марійка, - відпустіть мене до лісу з подружками: хочу теж назбирати грибочків та ягідок.

Дідусь із бабусею відповідають:

- Іди, тільки гляди від подружок не відставай, а то заблукаєш.

Прийшли дівчатка в ліс, почали шукати гриби та ягоди. Подружки, правда, не дуже старалися й невдовзі заходилися в піжмурки гратися та хороводи на галявинах водити. А Марійка тим часом ходить собі без поспіху від деревця до деревця, від кущика до кущика: тут грибочок помітить - і до кошика його, там на ягідки натрапить - і поласує ними. Та й не помітила, як далеко відійшла від своїх подружок.

Почала вона їх кликати, кричати. Де там! Подружки не чують, не озиваються. Тільки дерева шумлять та птахи на гілках співають.

Ходила, ходила Марійка по лісу - і зовсім заблукала. Вийшла вона на галявину. Бачить - стоїть хатка.

Постукала Марійка в двері - ніхто не озвався. Штовхнула - та й відчинились. Увійшла дівчинка в хатку, сіла на ослін та й думає: "Хто ж тут живе?"

А в тій хатині жив величезний ведмідь. Правда, був він не схожий на інших ведмедів, яких остерігалися дрібні лісові звірі. Господар хатинки ні на кого не полював, тільки різні ягоди та мед їв. Коли Марійка натрапила на його житло, ведмедя вдома не було: у лісі ходив.

Марійка у ведмедевій хатинці підмела підлогу, посуд помила, їсти наварила.

Повернувся ведмідь увечері, побачив Марійку, зрадів.

- Тепер я тебе не відпущу! Будеш тут жити, піч топити та мене кашею годувати.

Так і залишилась Марійка жити у ведмедя.

Ведмідь на весь день до лісу йде, а Марійка вдома господарює.

І стала дівчинка думати, як від ведмедя втекти. Адже яким він не був добрим - усе ж не людина. За дідусем-бабусею, подружками зіскучила. Навколо ліс, куди йти - не знає і спитати нема в кого.

Думала вона, думала і придумала. Напекла пиріжків, дістала величезний козуб і каже ведмедю:

- Я в цей козуб покладу пиріжки, а ти віднеси гостинців дідусеві з бабусею. Тільки пам´ятай: козуб дорогою не відкривай, пиріжки не виймай. Усі до одного бабусі з дідусем віднеси. А ще привіт їм передай, у гості запроси. Йди прямо до села, не блукай малинниками. Я на високий дуб залізу та за тобою слідкувати буду! А тепер вийди на ганок, подивись, чи нема там дощу.

Тільки ведмідь вийшов на ганок, Марійка залізла в козуб, а на голову собі блюдо з пиріжками поставила.

Повернувся ведмідь, узяв козуб на плечі та й пішов у село до бабусі із дідусем.

Ішов, ішов, стомився й каже:

- Сяду на пеньок, з´їм пиріжок!

А Марійка з козуба:

- Все бачу! Не сідай на пеньок, не їж пиріжок! Неси бабусі, неси дідусеві!

Здивувався ведмідь:

- Ти диви, яка хитра! Сидить високо, бачить далеко! - Та й пішов швидше.

Кілька разів він ще так зупинявся, але, почувши Марійчин голос, вирушав далі.

Прийшов у село, знайшов хату, де жили дідусь із бабусею, та й почав щосили стукати у ворота.

- Відчиняйте, відкривайте! Я вам від Марійки гостинців приніс!

Як почули собаки ведмедя, кинулись до нього. З усіх дворів біжать, гавкають.

Злякався ведмідь, поставив козуб біля воріт та й кинувся в ліс не озираючись.

Ледве-ледве утік. Забіг у хатинку, хотів Марійці усе розповісти, а її нема.

А дідусь із бабусею вийшли до воріт. Бачать - козуб стоїть. Зазирнули в нього - й очам своїм не вірять: у козубі Марійка сидить, жива й здорова.

Зраділи дідусь із бабусею. Стали Марійку обіймати, цілувати, розумницею називати.