Цап та Баран

 Був собі чоловік та жінка і мали вони цапа й барана. І були ті цап та баран великі птиятелі - куди цап, туди й баран.

Цап на город по капусту - і баран туди, цап у сад - і баран за ним.

- Ох, жінко, - каже чоловік, - проженімо ми цього барана й цапа, а то за ними ні сад, ні город не вдержиться. 

- А збирайтесь, цапе й баране, йдіть собі, щоб вас не було у мене в дворі!

Скоро цап та баран те зачули, зараз із двору майнули. Пошили вони собі торбу та й пішли.

Ідуть та й ідуть. Посеред поля лежить вовча голова.

От баран - дужий, та несміливий; а цап - сміливий, те не дужий. 

- Бери, баране, голову, бо ти дужий.

- Ох, бери ти, цапе, бо ти сміливий.

Узяли вдвох і вкинули в торбу.

Ідуть та й ідуть, коли бачать: горить вогонь.

- Ходімо й ми туди, там переночуємо, щоб нас вовки не з´їли.

Приходять туди, аж то вовки кашу варять.

- А, здорові, молодці!

- Здорові! Здорові!.. Ще каша не кипить - м`ясо буде з вас.

Ох, як цап злякавсь, а баран давно вже злякавсь. Цап і роздумавсь:

- А подай лишень, баране, оту вовчу голову!

От баран і приніс.

- Та не цю, а подай більшу! - каже цап.

Баран знову цупить ту ж саму.

- Та подай ще більшу!

Ох, тут уже вовки злякались; стали вони думати-гадати, як звідси втікати: "Бо це, - кажуть, - такі молодці, що з ними й голови позбудешся, - бач, одну по одній вовчі голови тягають!"

От один вовк і починає:

- Славна, братці, компанія, і каша гарно кипить, та нічим долить, - піду я по воду.

Як пішов вовк по воду: "Хай вам абищо, з вашою компанією!" Як почав другий того дожидати, став думати-гадати, як би й собі відтіля драла дати.

- Е, вражий син: пішов та й сидить, нічим каші долить; ось візьму я ломаку та прижену його, як собаку!

Як побіг, так і той не повернувся.

А третій сидів-сидів:

- Ось піду лишень я, так я їх прижену!

Як побіг, так і той рад, що втік.

То тоді цап до барана:

- Ох, нумо, брате, скоріше збиратись, щоб нам оцю кашу поїсти та з куреня убратись.

Ох, як надумав один вовк:

- Е, щоб нам трьом та цапа й барана боятись? Ось ходімо, ми їх поїмо, вражих синів!

Прийшли, а ті добре справлялись, уже з куреня убрались, як побігли та й на дуба забрались.

Стали вовки думати-гадати, як би цапа та барана догнати. Як стали йти і найшли їх на дубі. Цап сміливіший, - виліз аж наверх, а баран несміливий - так нижче.

- От лягай, - кажуть вовки ковтунуватому вовкові, - ти старший, то й ворожи, як нам їх добувати.

Як ліг вовк догори ногами й почав ворожити. Баран на гіллі сидить та так дрижить, як упаде, та на вовка! Цап сміливий не став міркувати, а як закричить:

- Подай мені ворожбита!

Вовки як схватились, так аж пилюка по дорозі закурилась.

 А цап та баран безпечно пішли та зробили собі курінь, та й живуть.