Котигорошко

 Жили колись чоловік із жінкою. І було в них семеро синів та одна дочка. 

Пішли якось шестеро синів у поле працювати. А найменший брат залишився вдома. Йшли брати полем і плугом за собою борозну тягнули, щоб сестра могла їх знайти, коли обід їм понесе. Біля того поля, в лісі, жив змій. Задумав він недобре: борозну, що брати проклали, засипав, а сам нову проклав, прямісінько до себе у двір. Понесла сестра братам обід та по

тій зміїній борозні й пішла. Йшла-йшла та зайшла у зміїний двір. Прямо до змія в лапи.

Повернулися брати з поля, а сестри немає. Пішли вони шукати її. Прийшли до зміїного двору. Вийшов змій їм назустріч:

– Битися прийшли до мене, чи миритися? – питає змій.

– Битися! – відповідають брати.

– Тоді пішли під залізний дуб, поміряємося силою. Не терплю людського духу!

Прийшли. Посеред зміїного двору дуб високий стоїть. І стовбур, і листя у нього залізні, погойдуються на вітрі, видзвонюють. Як налетів на братів змій, ударив з усієї своєї зміїної сили, одразу ж глибоко в землю увігнав, до зміїної темниці. Там і замкнув.

Батько з матір'ю тим часом чекають та чекають, а синів немає. Одна втіха залишилася – менший синок. От знайшов він горошину, посадив у землю. Дивиться – аж виріс величезний кущ, а на кущі – стручок. Лише один. А в ньому горошина, теж одна, та не проста, а чарівна. Дотягнувся хлопчик до стручка, зірвав його. Випала горошина зі стручка, покотилася. Хлопчик побіг за нею, схопив горошину та з'їв. З того часу і прозвали його Котигорошком.

Почав Котигорошко зростати не по днях, а по годинах. За тиждень вище батька виріс. Одного разу батько копав криницю і натрапив на великий камінь. Пішов гукати людей, щоб допомогли камінь витягнути. Поки батько ходив, Котигорошко однією рукою камінь із землі витягнув. Прийшли люди, дивуються! А Котигорошко як відчув свою силу, так і вирішив піти братів і сестру визволяти.

Пішов він до коваля, попросив, щоб той йому скував важку булаву. Коваль і скував. Розмахнувся Котигорошко, підкинув булаву в самісіньке

небо і каже:

– Я ляжу спати, а ви, батьку, розбудіть мене через дванадцять днів, коли булава назад падатиме.

На дванадцятий день летить булава, гуде, розсікає повітря. Розбудив батько сина. Той схопився, підставив кулак, булава об нього вдарилася, переламалася навпіл.

– Ні, з такою булавою я на змія не піду.

І вирушив знову до коваля, просить:

– Перекуй булаву, щоб ще міцніша була.

Перекував коваль. Котигорошко знову булаву підкинув та й спати ліг. А через дванадцять днів булава до нього повернулася, об кулак вдарилася, тільки трохи зігнулася.

– От з цією булавою піду на змія! – каже Котигорошко.

Попрощався Котигорошко з батьком та матір'ю і пішов по тій борозні, по якій сестра й брати пішли та не повернулися. Хоч борозна вже заросла травою, та трохи помітною була, привела вона Котигорошка до зміїного двору.

– Чого тобі треба? – зашипів змій. – Не терплю людського духу! Битися чи миритися до мене прийшов?

– Битися! Я братів і сестру звільнити хочу!

– Смерть ти свою у мене знайдеш, – сичить змій.

Прийшли до залізного дубу. Свиснув змій – з дерева листя впало, навкруги дзвін пішов. А Котигорошко й каже:

– Коли це я свисну – очі на лоба можуть вилізти. Ти їх краще закрий.

Змій і закрив очі. А Котигорошко його булавою по лобі й стукнув.

– Чи добре я свищу? – питає Котигорошко.

– Правду кажеш, мало очі на лоба не вилізли! – Злякався змій. – Може, будемо миритися?

– Ні, битися! – відповідає Котигорошко.

Стали вони битися. Схопив наш молодець змія та як кине! Вдарився змій об дерево, стовбур надвоє розколовся, змію хвіст прищемив. А стовбур залізний, не вирвешся. Котигорошко змія покинув, пішов братів із в'язниці звільняти. Прути ґрат розігнув, вивів бранців на волю. Вони

молодшого брата і не впізнали, бо він швидко виріс.

А змій тим часом дуб із корінням вивернув, схопив сестру Котигорошка і полетів. Дуб важкий за ним по землі волочиться, слід залишає.

Прийшли Котигорошко з братами до залізного дубу, суд і розправу над змієм чинити. Дивляться – ні дуба, ні змія. Аж бачать – летить змій високо в небі, сестру несе. Кинулися наздоганяти його. От вони бігли по сліду, що дуб залишив, та побачили перед собою глибоку яму. Дна не видно. Злякалися брати, не хочуть лізти в яму.

– Я полізу, – каже Котигорошко, – спускайте мене вниз.

Сплели вони зі своїх поясів довгу мотузку. Котигорошко намотав кінець мотузки на руку і став спускатися. Спустився Котигорошко і прямо до підземного світу потрапив. Дивиться – стоїть палац великий. А навколо золото та дорогоцінні камені – все так і виблискує. Назустріч йому сестра біжить:

– Тікай швидше, – каже. – Змій з дуба хвіст витягує, він тебе вб'є. Багатьох сміливців він вже повбивав.

– Не вб'є! Це я йому хвоста прищемив. Веди мене до нього!

А змій тим часом хвоста з дуба витягнув, побачив Котигорошка й питає:

– То ти знову прийшов? Битися чи миритися?

– Битися, – відповідає Котигорошко.

Раз ударив Котигорошко булавою – змій по коліно в камінь увійшов. Другий раз ударив – по пояс у камінь загнав. Третій раз ударив – зовсім вбив.

Узяв Котигорошко три мішки золота і три мішки дорогоцінних каменів, і пішли вони з сестрою до тієї ями, через яку він спустився у підземне царство. Прийшли. Котигорошко й кричить:

– Гей, ви, добрі молодці! Мотузку опускайте, нас нагору тягніть!

Брати мотузку опустили, він до неї спершу золото і каміння прив'язав. Знову кричить Котигорошко:

– Опускайте ще раз, добрі молодці, мотузку. Сестра ваша до вас повертається. Обережно

піднімайте!

Та не дарма брати в зміїному царстві пожили. Непомітно для себе зміїного духу набралися. В голові у них потьмарилося.

– Нащо ми його будемо витягувати? – кажуть. – Ми шестеро змія не подолали, а він один зумів. Нас люди засміють. Та й добро все нам дістанеться.

Котигорошко здогадався, через що затримка вийшла. Зрозумів, що погане проти нього надумали. Прив'язав до мотузки камінь і кричить:

– Тягніть мене!

Підтягнули брати камінь вище та й відпустили мотузку. Упав камінь униз. Розсердився Котигорошко. «Гарні ж у мене брати!» – думає. Довелося йому повернутися у підземне царство. Раптом хмари набігли, вдарив грім, полив дощ із градом. Сховався Котигорошко під деревом. Чує – в гнізді пташенята пищать. Орлята маленькі. Дощем їх заливає. Заліз він на дерево, зняв із себе сорочку, прикрив нею пташенят. А як дощ припинився, прилетів орел.

– Це ти моїх пташенят від смерті врятував? – питає. – Чим мені тобі віддячити?

– Винеси мене нагору, – попросив Котигорошко.

Сів Котигорошко на орла, і полетіли вони високо над землею. Незабаром і рідну хату побачив. Підходить Котигорошко до хати й чує – брати в матері питають:

– А де ж наш менший брат?

– Виріс він, сильним став, пішов вас визволяти.

А в братів до того часу зміїний дух з голів вийшов. Соромно їм стало. 

– То це наш брат врятував нас. А ми його в ямі кинули. Ходімо швидше витягувати, рятувати його.

А тут Котигорошко до хати входить і каже:

– А я й сам вибрався.

Брати в Котигорошка попросили пробачення. Простив він їх. На радощах бенкетувати стали, Котигорошка прославляти. І ми його, людину сміливу, слухняного сина, брата вірного – славимо.